Depuis l’invasion de l’Ukraine par l’armée russe le 24 février 2022, Volodymyr Zelensky s’est mué en chef de guerre et n’a cessé de multiplier les messages et les discours dans un triple but :

– maintenir le lien avec l’Occident pour obtenir le matériel nécessaire à la résistance,

-contrebalancer les discours de Poutine et opposer un message alternatif destiné aux russophones,

-entretenir le moral des troupes et de la population ukrainiennes.

Le 24 février 2023, le discours proposé à l’occasion du premier anniversaire du déclenchement de la guerre s’inscrit à nouveau dans ce triple registre. Surnommé « Février, année de l’invincibilité », il rappelle les moments forts de cette première année de guerre mais traduit également la montée du sentiment national ukrainien qui, actuellement, acquiert une dimension nouvelle face à l’adversité.

Version française (proposition de traduction)

Il y a un an, ce jour-là, de cet endroit même, vers sept heures du matin, je vous ai adressé une courte déclaration. Elle n’a duré que 67 secondes. Elle contenait les deux choses les plus importantes, hier et aujourd’hui. Que la Russie a commencé une guerre à grande échelle contre nous. Et que nous sommes forts. Nous sommes prêts à tout. Nous vaincrons tout le monde. Parce que nous sommes l’Ukraine !

C’est ainsi que le 24 février 2022 a commencé. Le jour le plus long de notre vie. Le jour le plus dur de notre histoire moderne. Nous nous sommes réveillés tôt et nous ne nous sommes pas rendormis depuis.

Certaines personnes avaient peur, certaines étaient choquées, certaines ne savaient pas quoi dire, mais tout le monde sentait quoi faire. Il y avait des embouteillages sur les routes, mais beaucoup de gens sont allés chercher des armes. Des files d’attente se sont formées. Certaines personnes se sont rendues aux frontières, mais beaucoup se sont rendues dans les bureaux d’enregistrement et d’enrôlement militaires et dans les unités de défense territoriale.

Nous n’avons pas levé le drapeau blanc et avons commencé à défendre le bleu et le jaune. Nous n’avons pas eu peur, nous n’avons pas craqué, nous ne nous sommes pas rendus. Le symbole en était les gardes-frontières de l’île de Zmiinyi et l’itinéraire qu’ils indiquaient au navire de guerre russe.

Notre foi a été renforcée. Notre esprit a été fortifié. Nous avons enduré le premier jour d’une guerre à grande échelle. Nous ne savions pas ce qui se passerait demain, mais nous avons réalisé avec certitude : chaque lendemain vaut la peine de se battre !

Et nous nous sommes battus. Et nous nous sommes battus avec acharnement pour chaque jour. Et nous avons enduré le deuxième jour. Et puis – le troisième. Trois jours qu’on nous prévoyait durer. Ils nous ont menacé en disant que dans 72 heures nous n’existerions plus. Mais nous avons survécu le quatrième jour. Et puis le cinquième. Et aujourd’hui, nous sommes debout depuis exactement un an. Et nous le savons toujours : chaque lendemain vaut la peine de se battre !

Je suis reconnaissant à tous ceux qui rendent notre résistance possible. Ce sont tous nos défenseurs. Les Forces armées ukrainiennes. Nos forces terrestres, notre infanterie et nos tankistes. Forces aériennes et navales. Artillerie, défense aérienne, parachutistes, renseignement, gardes-frontières. Les forces d’opérations spéciales, le service de sécurité, la garde nationale, la police, les unités de défense territoriale – toutes nos forces de sécurité et de défense. Grâce à vous, l’Ukraine tient bon. Et nous avons enduré le mois furieux et le début furieux de la guerre.

Et puis vint le printemps. Nouvelles attaques, nouvelles blessures, nouvelles douleurs. Tout le monde a vu la vraie nature de notre ennemi. Le bombardement de la maternité, du théâtre d’art dramatique de Marioupol, de l’administration régionale de Mykolaïv, de la place Svobody à Kharkiv, de la gare de Kramatorsk. Nous avons vu Bucha, Irpin, Borodyanka. Le monde entier a clairement compris ce que signifie vraiment le monde russe, ce dont la Russie est capable.

Dans le même temps, le monde a vu de quoi l’Ukraine est capable. Ce sont les nouveaux héros. Défenseurs de Kiev, défenseurs d’Azovstal. De nouveaux exploits réalisés par des villes entières. Kharkiv, Tchernihiv, Marioupol, Kherson, Mykolaïv, Hostomel, Volnovakha, Bucha, Irpin, Okhtyrka. Villes Héros. Les capitales de l’invincibilité. Nouveaux symboles. Et avec cela, de nouvelles évaluations et prévisions pour l’Ukraine.

Le premier mois de la guerre. Et le premier tournant de la guerre. Les premiers changements dans la perception du monde de l’Ukraine. Elle n’est pas tombé en trois jours. Elle a arrêté la deuxième armée du monde.

Nous avons pris de nouveaux succès chaque jour, appris de nouvelles tragédies chaque jour, mais nous avons enduré grâce à ceux qui ont tout donné chaque jour. Pour le bien des autres.

Ce sont nos médecins qui sauvent les soldats blessés sur la ligne de front, effectuent des opérations chirurgicales sous le feu, accouchent des bébés dans des abris anti-bombes et restent en service pendant des jours et des semaines. Comme nos secouristes et pompiers qui sortent les gens des décombres et tirent 24h/24 et 7j/7. Et nos cheminots qui évacuent des centaines de milliers d’Ukrainiens depuis le début de la guerre sans sommeil ni repos.

Et puis il y a eu les premières offensives, les premières réalisations, les premiers territoires libérés. Le premier et non le dernier Chornobaivka. Expulsion des occupants des régions de Kiev, Soumy et Tchernihiv. Notre Stuhna. Vilkha. Notre Neptune et le croiseur Moskva qui coule. Le premier Ramstein. Et le deuxième prêt-bail.

L’Ukraine a surpris le monde. L’Ukraine a inspiré le monde. L’Ukraine a uni le monde. Il y a des milliers de mots pour le prouver, mais quelques-uns suffiront. HIMARS, Patriot, Abrams, IRIS-T, Challenger, NASAMS, Léopard.

Je remercie tous nos partenaires, alliés et amis qui nous ont soutenus tout au long de l’année. Je suis heureux que la coalition internationale anti-Poutine se soit tellement développée qu’elle nécessite une adresse distincte. Je vais la livrer sous peu. Certainement.

Je remercie également notre armée de politique étrangère. Divisions de nos diplomates, ambassadeurs, représentants dans les organisations et institutions internationales. Tous ceux qui combattent les occupants avec le feu et l’épée du droit international, obtenant de nouvelles sanctions et la reconnaissance de l’État terroriste en tant qu’État terroriste.

La guerre a changé le destin de nombreuses familles. Il a réécrit l’histoire de nos familles. Cela a changé nos coutumes et nos traditions. Les grands-pères racontaient à leurs petits-enfants comment ils avaient battu les nazis. Maintenant, les petits-enfants racontent à leurs grands-pères comment ils ont battu les Rashistes*. Autrefois, les mères et les grands-mères tricotaient des écharpes, maintenant elles tissent des filets de camouflage. Les enfants demandaient au Père Noël des smartphones et des gadgets, mais maintenant ils donnent de l’argent de poche et collectent des fonds pour nos soldats.

En fait, chaque Ukrainien a perdu quelqu’un au cours de l’année écoulée. Un père, un fils, un frère, une mère, une fille, une sœur. Un être cher. Un ami proche, un collègue, un voisin, une connaissance. Mes condoléances.

Presque tout le monde a au moins un contact dans son téléphone qui ne décrochera plus jamais le téléphone. Ne répondra jamais à un SMS « Comment allez-vous ? ». Ces mots simples ont acquis un nouveau sens pendant l’année de guerre. Chaque jour, des millions d’Ukrainiens ont écrit ou posé cette question à leurs proches des millions de fois. Chaque jour, quelqu’un ne recevait pas de réponse. Chaque jour, les occupants tuaient nos parents et nos amis.

Nous n’effacerons pas leurs noms du téléphone ou de notre propre mémoire. Nous ne les oublierons jamais. Nous ne le pardonnerons jamais. Nous ne nous reposerons jamais tant que les meurtriers russes ne seront pas punis. La punition du Tribunal international. Le jugement de Dieu. De nos guerriers. Ou tous ensemble.

Le verdict est évident. Il y a 9 ans, le voisin est devenu un agresseur. Il y a un an, l’agresseur est devenu bourreau, pilleur et terroriste. Nous ne doutons pas qu’ils seront tenus responsables. Nous ne doutons pas que nous vaincrons.

L’été, on le sentait. Nous avons passé 100 jours de guerre. Nous avons reçu le statut de candidat à l’Union Européenne, rendu l’île de Zmiinyi, entendu le premier « Bavovna » en Crimée, vu des feux d’artifice dans les entrepôts de l’occupant et sur le pont Antonivskyi.

Août a été le premier mois où les occupants n’ont pas pris une seule ville ukrainienne. Les menaces et les ultimatums de dénazification ont été remplacés par des gestes de bonne volonté. Et nous sentions alors que notre victoire était inévitable. C’est fermé. Ça viendra.

Et puis vint l’automne. Et notre contre-offensive. La libération d’Izyum, Balakliya, Kupyansk, Lyman, la région de Kherson et la ville de Kherson. Nous avons vu comment les gens là-bas ont rencontré nos militaires. Comment ils chérissaient le drapeau ukrainien. Comment ils attendaient et retournaient en Ukraine.

Je veux m’adresser à ceux qui attendent encore. Nos citoyens qui sont maintenant sous occupation temporaire. L’Ukraine ne vous a pas abandonné, ne vous a pas oublié, ne vous a pas abandonné. D’une manière ou d’une autre, nous libérerons toutes nos terres. Nous ferons tout pour que l’Ukraine revienne. Et à tous ceux qui sont désormais contraints de rester à l’étranger, nous ferons tout pour que vous retourniez en Ukraine. Nous ferons tout pour que cela soit possible.

Nous nous battrons et ramènerons chacun de nos soldats captifs.  Tout cela ensemble sera une victoire.

On le voit même dans le noir. Malgré les attaques de missiles massives constantes et les pannes de courant. Nous voyons la lumière de cette victoire.

Dans les souvenirs de leurs premiers sentiments, le 24 février 2022, les gens mentionnent le choc, la douleur et l’incertitude. Un an après l’invasion à grande échelle, la foi en la victoire est de 95 %. La principale émotion que nous ressentons lorsque nous pensons à l’Ukraine est la fierté.

Pour chaque homme ukrainien, chaque femme ukrainienne. Fierté pour nous. Nous sommes devenus une grande armée. Nous sommes devenus une équipe où quelqu’un trouve, quelqu’un emballe, quelqu’un apporte, mais tout le monde donne.

Je suis reconnaissant envers notre peuple, reconnaissant envers notre armée de plusieurs millions de bénévoles et de citoyens qui se soucient de nous, qui peuvent collecter et obtenir tout ce qui est nécessaire.

Nous sommes devenus un. Nos journalistes et nos médias forment un front uni luttant contre le mensonge et la panique.

Nous sommes devenus une seule famille. Il n’y a plus d’étrangers parmi nous. Les Ukrainiens d’aujourd’hui sont tous boursiers. Les Ukrainiens ont abrité des Ukrainiens, ouvert leurs maisons et leurs cœurs à ceux qui ont été forcés de fuir la guerre.

Nous résistons à toutes les menaces, bombardements, bombes à fragmentation, missiles de croisière, drones kamikazes, pannes d’électricité et froid. Nous sommes plus forts que cela.

Ce fut une année de résilience. Une année de soins. Une année de bravoure. Une année de douleur. Une année d’espoir. Une année d’endurance. Une année d’unité.

L’année de l’invincibilité. L’année furieuse de l’invincibilité.

Son principal résultat est que nous avons enduré. Nous n’avons pas été vaincus. Et nous ferons tout pour remporter la victoire cette année !

Gloire à l’Ukraine !

*Note : le terme « raschistes » désigne les Russes

Version ukrainienne (source : site de la présidence de l’Ukraine, ICI)

Рік тому в цей день із цього ж місця близько сьомої ранку я звернувся до вас із короткою заявою, тривалістю всього 67 секунд. У ній пролунали дві найголовніші й тоді, і зараз речі. Те, що Росія почала проти нас повномасштабну війну. І те, що ми сильні. Ми готові до всього. Ми всіх переможемо. Бо ми – це Україна!

Так розпочалося 24 лютого 2022 року. Найдовший день нашого життя. Найважчий день нашої новітньої історії. Ми прокинулися рано й відтоді не засинаємо.

У когось був страх, у когось – шок, хтось не знав, що сказати, але всі відчували, що робити. На дорогах з’явилися затори, але багато хто їхав по зброю. З’являлися черги. Хтось стояв на кордонах, але багато хто – до військкоматів і ТрО.

Ми не підняли білий прапор, а стали боронити синьо-жовтий. Не злякалися, не зламалися, не здалися. Символом цього стали прикордонники зі Зміїного й маршрут, за яким вони відправили «русскій воєнний корабль».

Наша віра зміцніла. Зміцнів наш дух. Ми вистояли в перший день повномасштабної війни. Ми не знали, що буде завтра, але точно зрозуміли: за кожне завтра треба битися!

І ми бились. І вигризали кожну добу. І ми вистояли в другий день. А далі – в третій. Три доби, які нам відводили на життя. Погрожували, що за 72 години нас не існуватиме. Але ми вистояли в четвертий день. А потім у п’ятий. А сьогодні стоїмо рівно один рік. І досі знаємо: за кожне завтра треба битися!

Я дякую всім, завдяки кому триває наш опір. Це всі наші захисники та захисниці. Збройні Сили України. Сухопутні війська, наша піхота й танкісти. Повітряні та Військово-Морські сили. Артилерія, ППО, десантники, розвідники, прикордонники. ССО, СБУ, Нацгвардія, поліція, ТрО – усі наші сили безпеки й оборони. Завдяки вам стоїть Україна. І ми витримали лютий місяць і лютий початок війни.

А далі була весна. Нові атаки, нові рани, новий біль. Всі побачили справжнє нутро нашого ворога. Обстріли пологового будинку, драмтеатру в Маріуполі, Миколаївської ОДА, площі Свободи в Харкові, вокзалу в Краматорську. Побачили Бучу, Ірпінь, Бородянку. Весь світ чітко усвідомив, що насправді означає «русскій мір». На що здатна Росія.

Водночас світ побачив, на що спроможна Україна. Це нові герої. Оборонці Києва, захисники «Азовсталі». Нові подвиги, які здійснювали цілі міста. Харків, Чернігів, Маріуполь, Херсон, Миколаїв, Гостомель, Волноваха, Буча, Ірпінь, Охтирка. Міста-герої. Столиці незламності. Нові символи. А разом із цим – нові оцінки та прогнози щодо України.

Перший місяць війни. І перший перелом у війні. Перші зміни у сприйнятті світом України. Вона не впала за три доби. Вона зупинила другу армію світу.

Ми зазнавали нових ударів щодня, дізнавалися про нові трагедії щодня, але витримали завдяки тим, хто викладався на повну щодня. Заради інших.

Це наші медики, які рятують поранених бійців на передовій, роблять операції під обстрілами, приймають пологи у бомбосховищах, лишаються на чергуванні днями й тижнями. Як наші рятувальники та пожежники, які витягують людей із-під завалів та з вогню в режимі 24/7. І наші залізничники, які без сну й зупину евакуювали сотні тисяч українців від початку війни.

А далі були перші наступи, перші здобутки, перші звільнені території. Перша й не остання Чорнобаївка. Вигнання окупантів із Київщини, Сумщини та Чернігівщини. Наша «Стугна». «Вільха». Наш «Нептун» і крейсер «Москва», який іде на дно. Перший «Рамштайн». І другий за всю історію ленд-ліз.

Україна здивувала світ. Україна надихнула світ. Україна об’єднала світ. На доказ можна сказати тисячі слів, але достатньо кількох. HIMARS, Patriot, Abrams, IRIS-T, Challenger, NASAMS, Leopard.

Я дякую всім нашим партнерам, союзникам і друзям, які стоять пліч-о-пліч із нами весь рік. Я радий, що міжнародна антипутінська коаліція зросла настільки, що потребує окремого звернення. Я зроблю його незабаром. Обов’язково.

Я також дякую нашому зовнішньополітичному війську. Дивізії наших дипломатів, послів, представників у міжнародних організаціях та інституціях. Усі, хто б’є окупантів вогнем і мечем міжнародного права, домагається нових санкцій, визнання держави-терориста державою-терористом.

Війна змінила долю багатьох сімей. Переписала історії наших родин. Змінила наші звичаї та традиції. Раніше дідусі розказували онукам, як били нацистів. Тепер онуки розповідають дідусям, як б’ють рашистів. Раніше мами й бабусі плели шарфики, тепер плетуть маскувальні сітки. Раніше діти просили в Санти смартфони, гаджети, тепер же віддають кишенькові й збирають кошти для наших бійців.

За рік фактично кожен українець когось втратив. Батька, сина, брата, маму, доньку, сестру. Кохану людину. Близького друга, колегу, сусіда, знайомого. Мої співчуття.

Майже в кожного в телефоні є хоча б один контакт, що більше ніколи не підніме слухавки. Не відповість на sms «Ти як?». Ці два простих слова набули за рік війни нового значення. Щодня мільйони українців мільйони разів писали чи промовляли до рідних і близьких це запитання. Щодня хтось не отримував відповіді. Щодня окупанти вбивали наших рідних і близьких.

Ми не зітремо їхні імена ні з телефонної, ні з власної пам’яті. Ми ніколи їх не забудемо. Ми ніколи цього не пробачимо. Ми ніколи не заспокоїмося, доки російські вбивці не понесуть заслужену кару. Кару міжнародного трибуналу. Суду Божого. Наших воїнів. Або всіх їх разом узятих.

Вирок очевидний. Дев’ять років тому сусід став агресором. Рік тому агресор став катом, мародером і терористом. Ми не маємо сумніву, що вони понесуть відповідальність. Ми не маємо сумніву в тому, що на нас чекає перемога.

Влітку ми відчули це. Ми пройшли 100 днів війни. Ми отримали статус кандидата до ЄС, повернули Зміїний, почули першу «бавовну» в Криму, побачили салюти на складах окупанта й Антонівський міст.

Серпень став першим місяцем, коли окупанти не взяли жодного українського міста. Погрози й ультиматуми про денацифікацію змінилися на жести доброї волі. І ми відчули тоді: наша перемога неминуча. Вона близько. Вона буде.

І далі була осінь. І наш контрнаступ. Звільнення Ізюма, Балаклії, Куп’янська, Лимана, Херсонської області й міста Херсона. Ми бачили, як люди там зустрічали наших військових. Як берегли український прапор. Як дочекалися України.

Я хочу зараз звернутися до тих, хто все ще чекає. До наших громадян, які зараз перебувають у тимчасовій окупації. Україна не залишила вас, не забула про вас, не відмовилася від вас. Так чи інакше ми звільнимо всі наші землі. Ми зробимо все, щоб Україна повернулась. А всім, хто зараз вимушено перебуває за кордоном: ми зробимо все, щоб ви повернулися до України. Щоб це стало можливим.

Ми будемо боротись і повертати кожного нашого полоненого. І лише це все разом буде перемогою.

Ми бачимо її навіть у темряві. Попри постійні масовані ракетні удари й відключення електроенергії. Ми бачимо світло цієї перемоги.

У спогадах про перші відчуття 24 лютого 2022 року люди називають шок, біль, невизначеність. Через рік після повномасштабного вторгнення віра в перемогу становить 95%. Головна емоція, яку ми відчуваємо, думаючи про Україну, – це гордість.
За кожного українця, кожну українку. Гордість за нас. Ми стали одним великим військом. Ми стали командою, де хтось знаходить, хтось пакує, хтось привозить, але всі –  донатять.

Я дякую нашим людям, дякую нашій багатомільйонній армії волонтерів і небайдужих громадян, які можуть зібрати й дістати все необхідне.

Ми стали одним цілим. Наші журналісти й медіа єдиним фронтом воюють проти брехні та паніки.

Ми стали однією родиною. Серед нас більше немає чужих чи незнайомих. Українці сьогодні – це всі свої. Українці прихистили українців, відкрили свої домівки й серця для тих, хто був змушений рятуватися від війни.

Ми витримуємо всі погрози, обстріли, касетні бомби, крилаті ракети, дрони-камікадзе, блекаут, холод. Ми сильніші за це.

Це був рік стійкості. Рік небайдужості. Рік мужності. Рік болю. Рік надії. Рік витримки. Рік єдності.

Рік незламності. Лютий рік незламності.

Його головний підсумок – ми вистояли. Ми не зазнали поразки. І зробимо все, щоб цього року здобути перемогу!

Слава Україні!

La version vidéo disponible sur le compte Youtube de la Présidence de l’Ukraine